Енергетичний фактор у зовнішній політиці Турецької Республіки

Залежність Анкари від російських енергоресурсів має негативний вплив на реалізацію турецьких амбіцій в зовнішній політиці. Втім, необхідно пам’ятати, що Росія також перебуває в залежності – від турецьких валютних надходжень за газ та нафту.

russia_turkey

Микола Замікула

English version

Туреччина – країна, яка претендує на регіональне лідерство та визнання. Втіленню цих амбіцій сприяє унікальне географічне положення на стику двох частин світу – Європи та Азії. В результаті діяльність держави в різних сферах спрямована перш за все на використання цього фактору задля підвищення свого статусу на міжнародній арені.

Енергетична політика Анкари не стала виключенням. Близькість до багатих нафтою й газом територій Близького Сходу та Каспію з одного боку, та вихід до важливого європейського ринку їхнього споживання – з іншого, дозволяють Туреччині претендувати на статус енергетичного хабу. В той же час сама Республіка повністю залежить від імпорту енергоресурсів. Відсутність енергетичної незалежності  стає важливим елементом впливу на політику Анкари, особливо в сучасних умовах, коли енергетичний фактор активно використовується в якості інструменту тиску та дипломатичної зброї.   

Говорячи сьогодні про енергетичну сферу зовнішньої політики Туреччини, можна виділити два вектори її розвитку. Перший стосується розбудови відносин з провідним експортером енергоносіїв – Російською Федерацією. Другий спрямований на реалізацію альтернативних по відношенню до РФ проектів.

Незважаючи на популярність останніх в медійній площині, саме Росія залишається основним партнером Анкари в сфері енергетики. Двостороннє турецько-російське партнерство розвивається в цій галузі по п’яти перспективних напрямках, таких як: торгівля енергоносіями, торгівля електроенергією, виконання підрядів на спорудження енергетичних об’єктів, взаємні інвестиції в енергетичний сектор, співпраця турецьких та російських компаній в енергетичних проектах третіх країн.

Визначальною віхою в питанні забезпечення Туреччини енергоресурсами стало підписання 15 грудня 1997 року міжурядової російсько-турецької угоди щодо постачання 365 млрд. кубометрів російського газу протягом 25 років. Воно здійснюється за двома маршрутами – Західним та Чорноморським. Перший експлуатується ще з радянських часів. Він проходить через територію Болгарії. Другий був відкритий на початку ХХІ століття. Його основу становить газопровід «Блакитний потік», який пролягає по дну Чорного моря. Пропускна спроможність обох маршрутів  складає 14 та 14,6 млрд. кубометрів газу щорічно. Таким чином, сьогодні максимальні обсяги щорічних поставок російського газу в Туреччину обмежені приблизно 30 мільярдів кубометрів. Нафта також стала важливим елементом двосторонніх торгівельних відносин. В результаті станом на 2011 рік Російська Федерація забезпечила 65 % турецької потреби в природному газі. Наприкінці 2000-х років російська нафта становила 33 % від турецького споживання. В 2014 році ситуація дещо змінилась за рахунок диверсифікації джерел енергоносіїв – 55 % природного газу та 12 % нафти, які постачалися в Туреччину, мали російське походження. В будь-якому разі Росія зберігає своє становище важливого постачальника енергоресурсів. Говорячи про перспективні проекти розбудови російської транзитної мережі енергоресурсів, варто відзначити, що через турецьку економічну зону мав проходити газопровід «Південний потік». Попередня згода на це Анкари була досягнута в серпні 2009 року, остаточно питання вирішилось в грудні 2011 року. Втім, позиція Європи поставила хрест на реалізації цього проекту. За цих умов Росія переорієнтувала південний вектор своєї енергетичної політики. Зараз в процесі розробки знаходиться проект «Турецький потік». 11 жовтня 2016 р. РФ та Туреччина підписали міжурядову угоду щодо нього. Планується, що «Турецький потік» буде транспортувати російський природний газ в Туреччину та далі в Європу по дну Чорного моря. Потужність нового газопроводу має співпадати з проектною потужністю «Південного потоку», досягаючи рівня в 63 млрд кубометрів газу на рік. З них 14-16 млрд. кубометрів мають йти на внутрішні потреби Туреччини, а інші – транспортуватися через її територію на європейські ринки. При цьому буде використовуватись інфраструктура інших транзитних проектів, що зменшить внесок та долю російських компаній в цій справі. В результаті Росія зможе реалізувати свої південні енергетичні плани, обійшовши обмеження Третього енергопакету ЄС.

турецкий поток

Мапа 1. Пропоновані дві гілки “Турецького потоку”

В інших сферах енергетики російська присутність в Туреччині також посилюється. Російські спеціалісти проектують для Анкари атомну електростанцію «Аккую» поблизу міста Мерсін. Між країнами була досягнута домовленість про будівництво чотириблокового об’єкту загальною потужністю 4,8 ГВт. Цей проект, вартість якого оцінюється в  20 млрд. доларів США, є своєрідним флагманом російсько-турецького партнерства. Його реалізація передбачена за схемою «під ключ» – проектування, монтаж та експлуатація станції повністю виконуватиметься російськими спеціалістами, які будуть продавати вироблену електроенергію на турецькому ринку. В результаті Москва отримає досвід та поповнить мережу найбільш цінних закордонних активів держави. Турецька Республіка натомість на 10 % підвищить ефективність власної енергосистеми. Також Туреччина розглядає можливість побудови другої атомної електростанції в районі міста Синоп. РФ вельми зацікавлена долучитись до реалізації й цього проекту.

Залежність Анкари від російських енергоресурсів безсумнівно має негативний вплив на реалізацію турецьких амбіцій в зовнішній політиці, де інтереси Туреччини та Росії не збігаються по кількох важливих питаннях. Втім, необхідно пам’ятати, що Росія також перебуває в залежності – від турецьких валютних надходжень за газ та нафту. Наприклад, в 2010 році саме торгівля енергоресурсами становила основу російського експорту до Туреччини (73,8 %).

Говорячи про альтернативні по відомщенню до російських джерела, варто виділити два вектори розвитку турецької енергетичної політики. Пріоритетним є активізація партнерства з тюркськими країнами Каспію. В першу чергу Анкара орієнтується на відносини з Азербайджаном та Туркменістаном. Ще в 1993 році президент Азербайджану Алієв підтвердив, що Баку має намір експортувати нафту з родовища Азері-Чираг-Гюнешлі через територію Туреччини. Вже наступного року була озвучена ініціатива побудови спеціального нафтопроводу для реалізації цього проекту. Обговорення тривали протягом 1990-х років і врешті решт призвели до схвалення проекту транспортної артерії Баку-Тбілісі-Джейхан. 29 жовтня 1999 року саме в Анкарі була підписана декларація, яка регламентувала транспортування каспійської нафти по цьому маршруту. Роботи над практичною реалізацією проекту розпочалися вже на початку ХХІ століття. В 2006 році нафтопровід був введений в експлуатацію. Це стало першим кроком на шляху перетворення Туреччини на «енергетичний вузол», через який йдуть поставки енергоресурсів до ЄС. Доповнює інфраструктурну співпрацю Анкари, Баку та Тбілісі функціонування газопроводу Баку-Тбілісі-Ерзурум (Південно-Кавказький газопровід), який експлуатується з 2007 року. Інституційне забезпечення співробітництва в цій сфері формується такими документами, як Меморандум щодо взаєморозуміння по створенню консорціуму для постачання газу з родовища «Шах Деніз», який було підписано в грудні 2011 року. Також з лютого 2016 року розпочався транзит електроенергії з Азербайджану до Туреччини через територію Грузії. Варто відзначити, що остання, займаючи місце важливої поєднуючої ланки в реалізації трьохсторонніх проектів, відіграє виключно другорядну роль в цій сфері, залишаючи Анкарі та Баку статус основних ініціаторів побудови транзитної інфраструктури. Особливо чітко це проявляється на прикладі розвитку залізничного сполучення по маршруту Баку-Тбілісі-Карс – Грузія не проявила належної зацікавленості в реалізації проекту, в результаті побудова грузинської частини залізниці фінансується Азербайджаном.

Партнери Туреччини, в першу чергу – США, неоднозначно ставляться до цих ініціатив. З одного боку, вони вітають такі проекти, оскільки це допомагає постачанню на світові ринки каспійської нафти без залучення Росії та Ірану. З іншого – американці не задоволені зростанням впливу Туреччини в регіоні та пробують поставити інтеграційні процеси під свій контроль. Білий Дім побоюється, що успішна реалізація всіх запланованих Туреччиною інфраструктурних проектів занадто сильно вплине на підсилення позицій Анкари на Кавказі та в Центральній Азії.

Саме відносини з Іраном можуть стати іншою альтернативою російському домінуванню на турецьких ринках енергоресурсів. Дві країни вже зв’язує газопровід Тебріз-Анкара. Він був побудований у період 1996-2001 років. Його потужність становить 11-14 млрд. кубометрів газу на рік. Втім, розвитку цього напрямку енергетичного партнерства заважали антиіранські санкції. Сьогодні на нього впливають напружені відносини між двома країнами через війну в Сирії та загроза терористичних актів з боку курдських сепаратистів на ділянках газопроводу.

Таким чином, на сьогоднішній день вже побудована інфраструктура для постачання Каспійських та Іранських енергоресурсів до Туреччини. Втім, їхнє транспортування на європейський ринок вимагає реалізації транзитного проекту, який має перетинати територію Республіки зі Сходу на Захід. Великі сподівання в сфері транспортування газу покладалось на газопровід «Набукко». Запропонований у 2004 році проект передбачав його створення для транспортування іранського газу з Перської затоки. Втім, після інтенсифікації дипломатичного конфлікту навколо іранської ядерної програми він був переорієнтований на каспійські родовища Азербайджану, Туркменістану та Узбекистану. Маршрут «Набукко» мав поєднати їх з країнами Південно-Східної та Центральної Європи через територію Туреччини. Саме останній відводилась основна транзитна роль у проекті. Угода про будівництво газопроводу була підписана в Анкарі 13 липня 2009 року Австрією, Болгарією, Румунією, Туреччиною та Угорщиною. «Набукко» мав бути введений в експлуатацію до 2018 року. Його потужність мала становити 26-32 млрд. кубометрів газу на рік. Втім, збільшення вартості, чисельні затримки з початком робіт та поява альтернативного проекту – Трансадріатичного маршруту – врешті решт призвели до заморожування європейської частини проекту.

Ця подія не вплинула на об’єктивну необхідність побудови транзитного трубопроводу через територію Туреччини. За будь якого маршруту подальшого транспортування газу по території європейських країн значення Турецької Республіки в якості єдиного альтернативного Росії коридору не підлягало сумніву. Мова в даному випадку йде про реалізацію проекту Південного газового коридору – побудову Трансанатолійського газопроводу (TANAP), який стане розширенням Південно-Кавказького маршруту до Європи та може бути інтегрований до запланованого Трансадріатичного трубопроводу. Угода про його створення була підписана 27 грудня 2011 р. Роботи з його будівництва очікується завершити в 2018-2019 рр. Потужність нового маршруту на початковому етапі має становити 16 млрд. кубометрів газу на рік, втім – буде збільшена в найближчі роки до 30 млрд. кубометрів. Вони мають спрямовуватися як на внутрішні турецькі потреби, так і на європейський ринок.

Іран також має проект поєднання власних родовищ з європейським ринком через територію Туреччини. Мова йде про так званий Перський газопровід, який призначений для транспортування газу з родовища Південний Парс до Південної Європи. Потужність магістралі має становити 37-40 млрд. кубометрів газу на рік. Реалізація цього проекту була відкладена через санкційну політику щодо Ірану. Втім, сьогодні він може отримати друге життя.

Таким чином, енергетичний фактор має важливе значення для зовнішньої політики Туреччини. З одного боку, ця країна, що стрімко розвивається, має забезпечити свої потреби в енергоресурсах за рахунок імпорту. З іншого, стратегічне положення Республіки робить її ключовим елементом транзитних проектів. Все це впливає на конфігурацію відносин Анкари з ключовими світовими (Росія, ЄС) та регіональними (Іран) гравцями, країнами-партнерами (Азербайджан).