Стратегічні наслідки операції в Мосулі: яким буде майбутнє Іраку після поразки “Ісламської держави”?

Ірак може зіткнутися із загостренням етнічних та релігійних протиріч, ускладнених геополітичними розрахунками США, Туреччини та Ірану

Андрій Каракуц

English version

Операція з визволення Мосулу, яка переходить у вирішальну стадію, матиме далекосяжні наслідки для майбутнього Іраку та Близького Сходу в цілому. Від перебігу військової кампанії залежить не тільки знищення “Ісламської держави”. Фактично вирішується доля Іраку як мультиконфесійної країни. Одночасно розпочинається геополітична боротьба за вплив над окремими іракськими територіями, до якої залучаються провідні світові та регіональні держави.
Мосульська операція – найбільша битва в Іраку після 2003 р. – об’єднала проти «Ісламської держави» одразу декілька різних акторів:
– іракську урядову армію, сили спеціальних операцій та поліцію – загальний контингент у 40-50 тис.;
– курдську пешмергу – 10-20 тис. військових за різними оцінками;
– треновані Туреччиною сунітські племінні озброєні загони – до 15 тис. осіб;
– підтримувані Іраном шиїтські сили – три дивізії загальною кількістю близько 20 тис. осіб;
– війська Туреччини, розташовані на півночі від Мосула, а також на кордоні з Іраком;
– військових США та окремих країн-учасниць коаліції проти «ІДІЛ», що координують наступ на півдні та на сході від міста (США мають приблизно 5-тисячний озброєний контингент в Іраку, з яких 1 тис. військових знаходяться на південь від Мосулу на повітряній базі «Аль-Каяра»). До забезпечення операції також залучені військові з Франції, Великої Британії, Канади та інших західних держав.

Кожен з цих гравців має власні інтереси. Тому після вигнання «ІДІЛ» цілком ймовірним є посилення конкуренції за контроль над північним Іраком, де зосереджені значні обсяги нафти.

Розглядаючи амбіції перелічених вище сил можна окреслити декілька потенційних майбутніх протистоянь. Вже набуває ознак конфронтації конфлікт між офіційним Багдадом та Анкарою, який поки що стримується дипломатичним втручанням США. Але паралельно з міжурядовими чварами розгортається протистояння на нижчих рівнях – міжконфесійних, етнічних та кланових.

iraq_ethnic_ьфз

Головною проблемою після визволення Мосулу стане дотримання балансу інтересів різних збройних сил та їх зовнішніх союзників, що беруть участь в цій операції. Потенційно це може призвести до загострення етнічних та релігійних протиріч, ускладнених геополітичними розрахунками США, Туреччини та Ірану.

Найбільш жорсткою наразі виглядає позиція Анкари. У жовтні 2016 р. президент Ердоган заявив, що його країна не примирилася з втратою провінції Ніневія (центром якої є Мосул) сто років тому внаслідок розпаду Османської імперії. Таким чином він підтвердив підозри, що у намірах Туреччини не тільки захист туркоманської меншини та арабів-сунітів. Анкара хоче відновити на посаді колишнього губернатора Ніневії Атееля аль-Нуджаіфі (2009-2015 рр.), який розглядається як протурецький політичний діяч.

На початку жовтня 2016 р. іракський уряд відмовив Анкарі щодо участі турецьких літаків F-16 в операції з визволення Мосулу. Натомість у заявах Ердогана та турецького парламенту з початку операції неодноразово підкреслювалось право на самостійні дії. На півночі від Мосулу на іракській території знаходиться тренувальна база Туреччини, де близько 600 військових готують сунітські та курдські підрозділи.

Для Анкари питання південного кордону з Іраком та Сирією наразі є головним безпековим подразником. Десятки років війни з курдськими повстанцями на південному сході вимагають перекриття можливості для руху членів «Робітничої курдської партії» через кордон. В цьому контексті військовий конфлікт в Іраку та Сирії дозволив Туреччині перенести боротьбу з курдськими угрупуваннями на територію цих країн. Але одночасно Ердоган веде небезпечну гру з історичними територіальними претензіями, що може розпалити увесь Близький Схід.

Важливим гравцем виступає Іран. Підтримувані Тегераном іракські шиїтські військові загони, які налічують тисячі загартованих бойовиків, розмістилися на заході від Мосулу. Їх завданням є перерізання комунікаційної лінії між цим містом та столицею «Ісламської держави» в Сирії Раккою. Ці шиїтські сили, відомі як “Хашд аль-Шаабі” (“Сили народної мобілізації”) розташувалися в регіоні з переважно сунітським населенням. Але в той же час свої інтереси тут мають курдські угрупування та збройні сили Туреччини (на цих територіях мешкає значна за кількістю громада туркоманів, які мають історичні культурні зв’язки з Туреччиною). Вашингтон та в Анкара занепокоєні можливістю зростання ролі Ірану в північно-західній частині Іраку через те, що постійна присутність “Хашд аль-Шаабі” в цьому регіоні означатиме завершення формування іранського “шиїтського полумісяця” від Перської затоки до Середземного моря. Одночасно, розміщення шиїтських підрозділів у провінції з переважно сунітським населенням може призвести до нового сунітського повстання проти переважно шиїтського уряду у Багдаді.

Продовжується також суперечка між іракськими курдами та центральним урядом Іраку. Регіональний уряд Курдистану (РУК) наразі має де-факто незалежність від Багдаду та підтримує турецьку військову присутність на півночі Іраку. Пояснення цьому – налагоджена торгівля нафтою між іракським Курдистаном та Туреччиною. Анкара зацікавлена у тісних стосунках з РУК, бо відсутність курдської єдності на Близькому Сході дозволяє більш ефективно вирішувати проблему «Робітничої партії Курдистану». У той же час всередині РУК існує потужне іранське лобі, яке очолює колишній президент Іраку Джалал Талабані. В результаті правляча в РУК Курдська демократична партія, яку очолюють вихідці з клану Барзані (підтримка Туреччини) має відкритий конфлікт з Курдистанським патріотичним союзом, який підконтрольний клану Талабані (підтримка Ірану). Талабані звинувачують Барзані в монополізації влади, але насамперед їхня суперечка точиться навколо контролю над джерелами нафти. Якщо додати до цього, що зовнішній борг Іракського Курдистану з населенням у 5,5 млн. осіб складає близько 18 млрд. доларів США, то вимальовується картина майбутніх протиріч, до яких окрім курдів та центрального уряду гарантовано будуть залучені Туреччина, Іран, США, та навіть такі держави як Російська Федерація та Ізраїль.

В цій ситуації Вашингтон, який вже декілька разів після вторгнення до Іраку в 2003 році намагався остаточно вивести свої війська з цієї країни та зменшити свою присутність на Близькому Сході в цілому, буде змушений і надалі відігравати посередницьку роль і врегульовувати внутрішні справи Іраку. Головним завданням для нової президентської адміністрації США стане подолання внутрішніх міжконфесійних та етнічних протиріч в цій країні та уникнення нового сунітського повстання на територіях колишньої «Ісламської держави».

Для нашої держави стабілізація ситуації в Іраку відкриває можливості для збільшення сюди постачань своєї продукції, насамперед аграрної галузі. Зростання видобутку іракської нафти зменшить ціну на вуглеводні, що сприятиме послабленню РФ. Але найбільш цікавим є досвід Мосульської операції, зважаючи на конфлікт на сході України. Наскільки наступаючим силам вдасться уникнути втрат серед мирного населення? Яким чином буде координуватися наступ різних неспоріднених сил? Як сили спеціальних операцій проводитимуть зачистку бойовиків «Ісламської держави» в умовах міста-мільйонника? І з якими труднощами зіткнуться сили поліції після цього? Час дивитися дуже уважно.